“Глибинні причини”» та дискурс війни

Теза про “глибинні причини” (рос. часто первопричини, англ. root causes) розв’язаної росією агресії проти України широко експлуатуються російськими посадовцями для виправдання злочину агресії. Проте, якщо ця побудована на міфологемах російської пропаганди ідеологічна конструкція слугує лише виправданням прийнятого режимом самовбивчого рішення, безперечно, має існувати й комплекс правдивих причин, що призвели до розв’язування цієї війни. Вірне розуміння цих правдивих причин важливе для того, щоб досягти справедливого довготривалого миру. 

В основі цих причин лежить імперська сутність політичного, економічного та соціокультурного устрою росії, базовими проявами якої є:

• сприйняття України як частини єдиного соціокультурного простору (теза про “один народ”);
• бачення її історії лише як складника неперервного історичного процесу, зосередженого навколо єдиного імперського центру (міфологема про “єдиний шлях”);
• сприйняття ресурсного потенціалу України як невіддільної частини імперської економіки (глибоке проникнення російського капіталу в економіку України, підтримка економічної залежності України від торгівлі з рф).

Наслідок такого сприйняття – неможливість для російської верхівки припустити, що Україна може мати іншу, аніж рф, модель розвитку та орієнтуватись на інший центр тяжіння. Якщо ж таке відбудеться й призведе до успіху, то це матиме небезпечні для сучасного російського суспільно-політичного устрою наслідки, серед яких:

• можливість реалізації подібного сценарію і в рф;
• зростання ризиків відцентрових рухів національних окраїн рф, яким наразі теж імплантовані міфи про “єдиний шлях”;
• поява очевидної альтернативи у країн-сателітів, які зараз залучені в орбіту рф (у т.ч. Білорусі).

Об’єктивно для росії було б безпечнішим “відпустити” Україну, вибудовуючи власну євразійську ідентичність та віддаляючись від європейської спільноти разом з країнами-сателітами. Проте правлячий режим перебуває у полоні власного міфу про “один народ”, глибоко імплантованого в масову свідомість.

Прагнучи не допустити самої можливості думки про спроможність України до самостійного розвитку, верхівка рф через оснащену ідеологічну машину протягом тривалого часу впроваджує тезу про Україну як “failed state”. російське ж суспільство вже понад десятиліття перебуває під надпотужним пресингом масивної дискредитації української держави, історії, економічної, громадянської, військової спроможності, відповідний набір наративів (про “громадянську війну”, корупцію, утиски національних меншин тощо) поширюється й на глобальному рівні.

Україна від 1991 р., хоча повільно і не завжди послідовно, але все ж вибудовує власну альтернативну модель. Тригерним моментом став 2013 рік, коли чергове намагання утримати Україну в полі тяжіння росії раптом зустріло непереборний опір, який вилився у всенародний Євромайдан та призвів до повалення проросійської влади. 

Отже, сформувалися ознаки необоротності переходу України на інший курс розвитку, зміни якого вдавалося вже неможливим добитися засобами “м’якої сили“, що спонукали російський режим до повномасштабної агресії з метою припинення існування України як незалежної держави. Такими ознаками є:

• фактичний прогрес європейської інтеграції (Угода про асоціацію, безвіз, нарощування політичних, економічних, гуманітарних зв’язків, отримання Україною статусу країни-кандидата);
• очевидна зміна суспільних настроїв і соціокультурних настанов переважної частини українців (ставлення до власної історії, національних наративів, ставлення до росії, поширення орієнтації на ліберальні цінності, несумісні з російським етатизмом);
• формування власного способу життя (поширення малого і дрібного підприємництва, децентралізація влади і самоврядування, утвердження цінності громадянських свобод та розвиток громадянських інституцій), який має сенс захищати;
• успішний досвід воєнного протистояння росії у 2014-2025 рр.

Поза сумнівом, зарано говорити про завершеність формування цілісної моделі розвитку в Україні, яка б могла повноцінно відігравати демонстраційну роль як альтернатива існуванню в імперському тяжінні. Разом з тим, вже можна стверджувати, що Україна – країна, якій вдалося піти власним шляхом, відмінним від російського. І екзистенційна загроза для нинішнього російського режиму – що цей шлях виявиться вдалим.

Актуальність загрози української альтернативи для путінського режиму обумовлена наростаючим усвідомленням хиткості підвалин його подальшого існування через стрімке наближення кінця моделі економіки цієї країни, орієнтованої на експорт енергетичних та сировинних ресурсів. Імперський устрій сприяв затягуванню дієздатності в росії економічної моделі, яка спирається на переваги ресурсозабезпеченої економіки. Доходи від експорту нафти, газу, інших копалин дозволяли забезпечувати достатній рівень економічного розвитку при технологічній нерозвиненості (компенсуючи її за рахунок імпорту товарів та технологій) та неінклюзивності (компенсуючи нерівність через бюджетний перерозподіл) економіки. Сформувалася фінансово-економічна структура, яка базується на відносно обмежених централізовано контрольованих потоках. Цей контроль, власне, і є джерелом влади нинішнього режиму, у т.ч. дозволяючи контролювати федеральні утворення з єдиного імперського центру. 

Вада такої структури – несприйнятливість до сучасних рушіїв розвитку економіки, які передбачають поширення децентралізованої економічної активності, інституційних джерел створення вартості (які є похідними від громадянського суспільства), реальної територіальної децентралізації для освоєння локальних ресурсів (що тягне за собою ризик втрати підконтрольності Центру), відкритих багаторівневих зовнішніх комунікацій для впровадження кращих світових технологічних, організаційно-управлінських, громадянських практик тощо. Тому рентно-ресурсна модель є тупиковою для сучасного економічного розвитку.

Допустити необхідні для подальшого розвитку в руслі глобальних трендів процеси – означає почати активне розмивання базису влади режиму. Такі зміни були б смертельними для путінського режиму, найімовірніше – й для імперської росії у її нинішньому складі.

Війна в Україні, за задумом, створювала для російського режиму важливі можливості:

• усунути потенційно ризикований приклад успішної альтернативи;
• консолідувати суспільство довкола образу ворога (“глобальний Захід”, який останнім часом намагаються терміново перелицювати у “європейський нацизм”);
• додатково посилити економіку імперії за рахунок українських ресурсів (природних та людських), водночас не допускаючи посилення цими ресурсами “глобального Заходу”.

Після того, як війна в Україні пішла не за планом “бліцкригу“, російський режим був вимушений піти на радикалізацію обстоювання чинної імперської моделі у напрямках:

• поширення риторики тотальної війни – “звільнення”, “протистояння нацизму”, “як 80 років тому” та ін. – що посилює мобілізаційну спроможність країни;
• зміцнення рентно-ресурсної моделі закритої економіки мобілізаційного типу, рушієм якої є воєнні видатки.

Наразі росія робить розрахунок на посилення глобальної турбулентності, яка розмиває міжнародні норми та право, руйнує інститути, у т.ч. неформальні, форсує перехід від сили права і міжнародних норм до права сили і двосторонніх угод тощо. Володіння базовими ресурсами (у т.ч. досить потужним людським) дає російському режиму підстави розраховувати на отримання додаткової ренти, причому  внаслідок наростання ризиків від не вирішених в умовах турбулентності глобальних проблем (зокрема екологічних) цінність цих ресурсів може зростати. Сумнівна ефективність такого розрахунку вже у середньостроковому періоді – в тому, що глобальний тренд технологічного розвитку полягає у зниженні рівня ресурсної залежності економік загалом та суттєвій зміні значущості тих чи інших видів ресурсів у ході технологічного прогресу. Відповідно, для росії важливо загальмувати глобалізацію та технологічний прогрес, який глобалізація прискорює. А отже – порушити світовий порядок, який створює простір глобальних відносин, та міжнародні інститути, що його підтримують, аби зафіксувати архаїчні конкурентні переваги, якими наразі володіє рф.

Між тим, в умовах системних міжнародних санкцій перспективи реалізації свого ресурсного потенціалу країна-агресор вимушена розглядати лише у співпраці з партнерами на Азійському континенті. При цьому, за рідкісними винятками, ці партнери не висловлюють готовності приєднуватися до руйнування світового економічного порядку, який є підґрунтям для їхньої глобальної включеності.

Всередині рф зрив планів “бліцкригу” прискорив становлення моделі мобілізаційної воєнної економіки, яка спроможна функціонувати у стані квазістабільності, незважаючи на міжнародні санкції, навантаження веденням війни проти України та риторикою “війни з  глобальним Заходом”. Впровадження мобілізаційної моделі стало не надто травматичним для російської економіки через відносно просту структуру останньої та відсутність розвиненої екосистеми підприємництва: в російській економіці превалюють великі підприємства, з якими простіше “домовитися” у ручному режимі, а у сфері банківських послуг домінують державні банки, які повністю підконтрольні владі.

Альтернативна реальність, створена у свідомості росіян через вплив пропагандистської машини, дозволятиме режиму певний час безпечно продовжувати агресивний курс, навіть якщо він супроводжуватиметься погіршенням умов життя пересічного населення. Цьому сприятиме й соціальна “подушка”, накопичена внаслідок воєнного “розігріву” економіки. 

Завершення (призупинення) “гарячої” війни в Україні не призведе до послаблення мілітаризації російської економіки, яка може бути переспрямована на поповнення втрат озброєння та техніки та впровадження нових видів озброєнь та підготовку армії до нового етапу війни. Адже зміна воєнної орієнтації економіки була б пов’язана із значними перерозподілами фінансових потоків, сфер впливу провідних державно-монополістичних груп, а отже – тектонічними зрушеннями у побудові чинного режиму. У такій зміні режим не зацікавлений та її остерігається.

Незважаючи на те, що росія може продовжувати уникати повного економічного колапсу в короткостроковій перспективі, кумулятивні витрати тривалої війни та вплив міжнародних санкцій становлять значні довгострокові ризики для економіки країни. Зокрема через відсутність іноземних інвестицій, утруднення контролю над інфляцією в умовах “перегріву” економіки оборонними витратами, обмеженість ресурсів, насамперед – робочої сили. Чим довше триватиме війна, тим важче росії буде підтримувати свою нинішню модель економічної стійкості, засновану на військовому виробництві та експорті ресурсів.                                                                                           

Разом з тим, призупинення “гарячої“ війни в Україні супроводжуватиметься різкою активізацією російських гібридних впливів для приведення реальності у відповідність з вищезгаданою пропагандистською міфологемою “Україна – failed state“. 

Вивільнені від кінетичної війни ресурси буде спрямовано на гібридну війну, з максимальним використанням як традиційних точок уразливості (в межах традиційного російського бачення), так і тих, що утворилися внаслідок війни. З альтернативою наступного повернення України до сфери імперського впливу “м’якою” силою (що малоймовірно, зважаючи на травматичний досвід війни), або новою агресією. Між тим, за відсутності справедливого гарантованого миру перед самою Україною також поставатимуть ризики: втрати перспективи, згасання інтересу партнерів та браку інвестицій, гальмування відновлення, загострення проблем фінансової системи через згортання допомоги, відплив ресурсів, в т.ч. людських тощо – що спрощуватиме завдання гібридної агресії росії.

Водночас у глобальному вимірі росія орієнтуватиметься на подальше утвердження власної рентно-ресурсної моделі за рахунок поширення глобальної політичної та економічної турбулентності. Гіпотетичне послаблення міжнародних санкцій посилить спроможність москви до активізації цієї турбулентності, створення уразливих точок для стабільності глобального порядку у світовому масштабі, та насамперед – на Європейському континенті.

Тому перемир’я в Україні без системного вирішення проблем відповідальності за злочин агресії та дієвого гарантування безпеки може перетворитися де-факто на локальну перемогу російського режиму. 

Міжнародна коаліція з підтримки України має усвідомлювати таку перспективу та чітко визначити дискурс довготривалої протидії російській агресії, встановивши її основні критерії: відновлення територіальної цілісності України в кордонах 1991 року, відшкодування завданих агресором збитків. Відтак принципово важливо вибудовувати точні наративи щодо українсько-російської війни, які мають відчутно звузити простір для російських ідеологічних впливів та маніпуляцій глобальною спільнотою, обізнаність якої щодо першопричин війни подекуди є вельми слабкою. На противагу нав’язуваній термінології “конфлікту”, “гри”, “компромісу”, “угод” у цивілізованій спільноті слід утвердити правдиві характеристики нинішніх реалій: загарбницька війна, відстоювання незалежності, та тих, що мають стати завданнями для досягнення справедливого миру: відповідальність за злочин агресії, відновлення міжнародного права та справедливості. 

Жодне перемир’я не може розглядатися як привід для послаблення економічних санкцій проти країни-агресора й тим більше – до нарощування економічної співпраці, яка зміцнюватиме її спроможність продовжувати функціонування економічної моделі, історична приреченість якої й стала насправді основною “глибинною причиною” розв’язаної росією повномасштабної війни. Старт пом’якшення санкцій можливий лише після відновлення суверенності території України та ухвалення рішень про відповідальність агресора. 

Автор: Ярослав Жаліло, д.е.н., заступник директора НІСД
Джерело: Національний інститут стратегічних досліджень